Поширенні питання

І Смутний i невеселий сидiв собi на лавцi, у новiй свiтлицi, що вiдгородив вiд противної хати, конотопський пан сотник Микита Уласович Забрьоха. Хоч парень собi i чепурний був, а тут i у недiленьку святу не брав бiлої сорочки, та й — прощайте у сiм словi — китаєвих синiх штанiв на нiч не знiмав, так, сердека, у них i ночував, рад-рад, що за пiвнiч допхався додому ; а там чи заснув, чи нi, вже його, ще сонце не сходило, збудили. Зараз схопивсь, випозiхався, вичухався, помоливсь богу, нюхнув разiв тричi крiпкої роменської кабаки, прослухав, що йому читали, дав порядок i, зоставшись сам у свiтлицi, сiв на лавцi: голова йому нечесана, чуб не пiдголений, пика невмита, очi заспанi, уси розкудовченi, сорочка розхристана; край його на столi люлька i гаманець, каламар, гребінець i повна карватка ще торiшньої дулiвки, що ще звечора наточила йому Пазька у пляшку, а вiн, хоч i насипав у карватку, щоб то, знаєте, з журби випити, та як зажуривсь знова, та й забув, так i лiг та й заснув; та й тепер, уставши, не дуже на тую дулiвку квапився, бо ще нове лихо зовсiм його скрутило, i вiн i сам себе з журби не тямив. Яке ж то там йому лихо зiклалося й вiд чого така журба його узяла? Але! тривайте лишень, я вам усе розкажу: i вiдкiля вiн так пiзно приїхав, i зачим не дали йому добре й виспатись. Ось кете лишень кабаки, в кого мiцнiша, та й слухайте. Пан сотник Уласович був чесного i важного роду. Таки хто скiльки не зазна, то сотенною старшиною усе були Забрьохи; а дiди i прадiди Микитовi усе були у славному сотенному мiстечковi Конотопi сотниками; так вiд отця до сина так сотенство i переходило. От як i старий Улас Забрьоха, таки сотник конотопський, як помер... i що то жалкувало за ним козацтво! Та таки i усi люди, i старе, i мале, усi плакали. А як ховали, так труну його несли через усе село на руках, мов дiтського батька, та бiля церкви й поховали i добре на усiх обiдах пом'янули. Як же вiдпили сорочини i громада зiбралася на пораду, кого начинити сотником, то усi ув один голос i гукнули: "А кому ж будь? Уласовичу, Забрьощенку; якого нам луччого ськати?" Оттак-то й настановили його сотником, i став вiн iз Забрьощенка вже й сам Забрьоха.

На відміну від поширеної думки Lorem Ipsum не є випадковим набором літер. Він походить з уривку класичної латинської літератури 45 року до н.е., тобто має більш як 2000-річну історію. Річард Макклінток, професор латини з коледжу Хемпдін-Сидні, що у Вірджінії, вивчав одне з найменш зрозумілих латинських слів - consectetur - з уривку Lorem Ipsum, і у пошуку цього слова в класичній літературі знайшов безсумнівне джерело. Lorem Ipsum походить з розділів 1.10.32 та 1.10.33 цицеронівського "de Finibus Bonorum et Malorum" ("Про межі добра і зла"), написаного у 45 році до н.е. Цей трактат з теорії етики був дуже популярним в епоху Відродження. Перший рядок Lorem Ipsum, "Lorem ipsum dolor sit amet..." походить з одного з рядків розділу 1.10.32.Класичний текст, використовуваний з XVI сторіччя, наведено нижче для всіх зацікавлених. Також точно за оригіналом наведено розділи 1.10.32 та 1.10.33 цицеронівського "de Finibus Bonorum et Malorum" разом із перекладом англійською, виконаним 1914 року Х.Рекемом.

Існує багато варіацій уривків з Lorem Ipsum, але більшість з них зазнала певних змін на кшталт жартівливих вставок або змішування слів, які навіть не виглядають правдоподібно. Якщо ви збираєтесь використовувати Lorem Ipsum, ви маєте упевнитись в тому, що всередині тексту не приховано нічого, що могло б викликати у читача конфуз. Більшість відомих генераторів Lorem Ipsum в Мережі генерують текст шляхом повторення наперед заданих послідовностей Lorem Ipsum. Принципова відмінність цього генератора робить його першим справжнім генератором Lorem Ipsum. Він використовує словник з більш як 200 слів латини та цілий набір моделей речень - це дозволяє генерувати Lorem Ipsum, який виглядає осмислено. Таким чином, згенерований Lorem Ipsum не міститиме повторів, жартів, нехарактерних для латини слів і т.ін.

Lorem Ipsum - це текст-"риба", що використовується в друкарстві та дизайні. Lorem Ipsum є, фактично, стандартною "рибою" аж з XVI сторіччя, коли невідомий друкар взяв шрифтову гранку та склав на ній підбірку зразків шрифтів. "Риба" не тільки успішно пережила п'ять століть, але й прижилася в електронному верстуванні, залишаючись по суті незмінною. Вона популяризувалась в 60-их роках минулого сторіччя завдяки виданню зразків шрифтів Letraset, які містили уривки з Lorem Ipsum, і вдруге - нещодавно завдяки програмам комп'ютерного верстування на кшталт Aldus Pagemaker, які використовували різні версії Lorem Ipsum.

Вже давно відомо, що читабельний зміст буде заважати зосередитись людині, яка оцінює композицію сторінки. Сенс використання Lorem Ipsum полягає в тому, що цей текст має більш-менш нормальне розподілення літер на відміну від, наприклад, "Тут іде текст. Тут іде текст." Це робить текст схожим на оповідний. Багато програм верстування та веб-дизайну використовують Lorem Ipsum як зразок і пошук за терміном "lorem ipsum" відкриє багато веб-сайтів, які знаходяться ще в зародковому стані. Різні версії Lorem Ipsum з'явились за минулі роки, деякі випадково, деякі було створено зумисно (зокрема, жартівливі).

Чому саме Зоя Вергер була, як сама говорила, хрещена на "польське", себто на латинське, в чисто українськім православнім, а почасти й уніатськім, селі Р. на Буковині, тепер уже ніхто не знає. Чи православного або й уніатського панотця на той час, як Зоя родилася, не було, чи інші причини й постанови в родині Вергерів довели до того,— доста над тим собі ніхто голови не ломив. Раз вона була "полька", як називала сама себе й більша часть села, ходила до "косцьола", в сусіднє містечко, а лиш рідко коли зазирала до православної церкви, то й була "полька". Що вона, одначе, не говорила ніколи іншою мовою, а тільки якнайкращою українською, і нею говорив і її повільної вдачі чоловік — також латинник,— а пізніше й одинока її донька Санда і три сини: Микольцьо, Юзько й Янцьо — сі останні враз із батьком і одягались у селянську ношу,— над тим не задумувалась ні вона, ні її чоловік Павло Жмут, ні сини Микольцьо, Юзько, Янцьо, ні Санда, ні ніхто. Та й, може, й не важне се було, бо всі знали й пам’ятали ще, що батьки Зої Жмут — старі Вергери — були зукраїнщені німці й того зовсім не затаювали, особливо стара "буньця" Катерина Каспер. Що на час родин малої Зої міг бути якийсь "польський" ксьондз, і припадок захотів, що він охрестив її "полькою", то се, певно, лиш припадок. Та не про те річ іде. У Зої Жмут було, як сказано, четверо дітей. Три сини й одна донька. Хрещені були на латинське й були, як мати казала, "поляками". Відтак "польський" ксьондз помер. Усі заплакали. Він був добрий і чесний, але помер. Може, прийде другий на його місце... кажуть... бо то все одно: чи молодий, чи старий. Зоя Жмут добра газдиня, пари в селі їй не було. І худоба в неї не була найгіршої породи, й коні, й поля обоєчко з Павлом доробилися — до десять фалеч усього було. Було межи тими полями як де і слабше, й ліпше. Особливо на так званім Зеленецькім (званім по давніших власниках), на горбі краще, на долині слабше. Про се знали і старі Жмути, і їх потомство, бо Зоя, що провадила господарство, енергійніша вдачею, завважила се доволі вчасно. Павло Жмут не був гірший газда, але коли ввечір забрехала була собака так, що в хаті по її брехні знали, що вона ось-ось Із люті з ланця ввірветься, бо на обійстя ввійшов або чужий, або й ворог, то "тета Зоя" (як її іноді називала молодіж) брала в руки з-за кутка скипетр господаря, в постать високої, грубої палиці з гудзом наверху, завбільшки гусячого покладка, й виходила сама перша з питанням (як от і сим разом), хто чого хоче "по ночах". Коли, розвідавшися, вертала, то Павло Жмут доперва виходив їй назустріч із хати. — Що там, жінко? — питав смирним голосом. — Та що там! От голани. [1] Не зайде зарані, як господь приказав, а вичікує темені, щоб його, як нечистого, з себе викинула й людей пуджала. Се син Георгія Василя Горпининого. Василь... (і тут оглянулася за своєю Сандою). Приходив питати, чи не треба нам чого з Б., бо він завтра туди їде. Се я собі вподобала! Так як би ми самі не мали коней, без ніг ходили, і нам аж почтальйона потрібно, щоб або згребла, як казала йому Санда,— тут знов погляд у бік доньки,— або посторонок на теля купував. Та я йому подякувала, що не швидко вже прийде, бо все ж він газдівський син і заходив; і я подякувала, сказала, що нам посторонків для нічого не потрібно; і чи, може, йому потрібно? З тими словами передала високу, гудзовану палицю голові хати, Павлові Жмутові, до рук, і він сам поставив її поважно, без зачудування, коло своєї постелі, звідки ніхто не смів її кивати. В ту хвилину ввійшли два старші сини в хату й зареготалися. — Василь Георгія Василя Горпининого був тут, Сандо... ти знаєш? — сказав один з них. — Та доста, як ви та й мати знаєте, а мені що до того? По тих словах молода, струнка Александра роздула доволі грубі й нефоремні губенята й повернулася до своєї роботи: звивала нитки з закупленої в місті бавовни, бо її мати хотіла ткати рушники. Чи для неї, чи для кого іншого — сього ніхто не знав, бо мама ніколи не любила поділятися з своїми господарськими планами. — Ти сього не зробиш добре,— відтинала, як котре з дітей хотіло їй у чім помагати або спитати. Їй тяжко було догодити, бо вона була з тих, що все ліпше знали. Спече, було, донька Санда хліб, і хоч би як доладно, за приказом матері, то вже він, певно, або занадто "стиснений", його тісто — як груда, або пересолений, або недосолений, або заквасний, або знов із-за повільного тіста із бохонців поробилися розплескані точила з шкірою, що її хіба під жорна клади, або знов так сильно на лопаті підсипаний житнім грисом, що заліплював їй піднебіння й ясна, що хоч нігтем лушпину з них ізбирай. Одне слово, ніхто не міг теті Зої своєю працею догодити. Коли її чоловік уходив до хати й оповіщав тучу надворі, вказуючи на страшну хмару, що насувала, та напоминав, щоб зганяти з поля худобу, дріб і все інше рухливе, щоб, не дай господи, туча не збила, шкоди не зробила,— вона вибігала прожогом перед хату, оглядалася сюди-туди й, вертаючи, преспокійно говорила до нього: — Може, й буде туча, треба згонити худобу, а ти, Сандо, збери завчасу і дріб, але заки вона ще спаде, ми можемо й до міста піти, й назад вернутися. Хмара суне по небі, як та розплила з товщу молодиця, то, може, й розійдеться. Може, всуне з-над нашої хати. Коли спродавали з Павлом що у селі — худобу яку, набіл, лошака або хоч би й курку,— він ніколи не діставав гроша в руки, все ховала їх перед чоловіком і дітьми. — Або згубите їх, Павле,— вимовляла,— або хтось "йому вкраде з рук, або купить щось зайве, або щось станеться", і "їх праця розійдеться марно". В мене вони найліпше у сховку, Павле, ніхто не дістанеться до них. Тепер і вікна зрадливі, а не то що двері або мужицька хапчивість, Тоді, як Павло уступав жінці, знаючи, що вона справді гроша ніколи не видавала марно, вона від часу до часу несподівано рано-ранесенько вбиралася в найгіршу одежу, яку мала, брала з кутка безшелесно, осторожно скипетр господаря свого й уходила, згорбившися, спішно в місто Ч. Так от і сим разом задумала вона зібрати трохи грошенят, однести їх до міської щадниці в Ч... Увечір прилагодила собі все, що потрібно; а рано, як іще лише світало, вже вилізла з-під верітки й мотала коло себе зверху стару спідницю, вбравши нову під спід, "бо все-таки вона не хто-небудь" і в місті "не уходило" в лахмітті ходити, тим більше, що заходила й переночовувала в одної своєї здавна знайомої їй пані. — Куди, мамо? — питала Санда, розкриваючи насилу заспані очі. — Цить, Сандо, цить, донько,— казала пошепки, щоб не збудити старого й одного з "лобузів", що спав на лаві під вікнами,— я до міста по ліки... Мене так часто попід груди болить, що треба мені до аптеки. — То я побіжу вам до аптеки, мамо. Чого аж самій ходити? Сидіть дома! Ви лягайте, а я борзо зладжуся, й піду, і за годинку буду знов тут. С... недалеко. Стара не слухала. — Мені зеленої масті треба, її не дають кому-небудь. До аптеки я сама люблю йти. Я ж мушу розповісти аптекареві, де й що мені хибує. Та й стару бабу він ліпше зрозуміє, пожалує, як молоду. Цить! Якби я забавилася, то на мене не ждіть ні з чим. Вари, що знаєш і хочеш, часу не трать, бо я вернусь, донько, хоч би й куди пішла, може, й завтра. Але утрачений час не вернеться, для нього стежки господь не означив. Корову з телям видоюй добре, бикові лише дві дійці лишай, йому доходить шість тижнів, і не треба, аби її стягав, а молока й нам у хаті треба. Він на продаж піде. Квочку з яєць не забудь скинути, а полотно, як зможеш, розкинь і сьогодні на мураву й біли. Воду не набирай ніяким гладуном, а малою підливачкою з бляхи, що я торік купила; до Петра мусить бути все полотно побілене; по Петрі, знаєш, білення нічого не варте. Сонце не даровите теплом. Хлопчиська, особливо Микольцьо, нехай не вилежується по полуднуванню, нехай кінчить загін жати, бо тато не годен за всіх робити... та й бувайте здорові! Санда випровадила маму аж до воріт. Переходячи їх, Зоя ще сказала: — Коли хто буде питати за мною, кажіть, я пішла до фіни, не всі потребують знати, куди мені дорога... Санда вернула, лягла ще на часок на постіль, а відтак уставши, забралась до роботи і старалася сповнити все по маминій волі. * * * Підстаркувата вже Зоя швидшим кроком ішла дорогою, що стелилася полем, і від часу до часу оглядалася, чи не йде хто за нею. Кукурудза вже пряла, шелестіла між собою осторожно, ніби переповідала, що діялось, а загони з білим хлібом колихались ритмічно, виблискуючись, ніби жовті води, ждали руки й серпа або коси. Де-не-де обзивався перепел, а з густої конюшини, потопаючи в ній по вушка, полохливо вистрибував високими скоками заєць і перебігав у інші місця. Сонце розжарювалося, і Зоя сідала на край поля між кукурудзою, віддихала... А згодом, оглянувшись кілька разів на переміряну її худими ногами дорогу поза й перед собою, витягла сквапно з спідньої кишені малий звій і розглядала його. В нім був не харч, не пляшечка на медицину, не покладки на продаж. Ні. В нім оповита була разів кілька, аж до округлості, щаднича книжка вкладок, а в ній гроші-банкноти за продану худібку, які відносила од часу до часу до міста Ч., щоб укласти там потайки до щадничого банку на старість — перед синами-"лобузами", чоловіком і Сандою. Не щоб вона чоловікові сотичка жалувала, ні. Борони, боже! Не жалувала вона їх і дітям... але хлопчиська, хто міг їм вірити? Недавно щезли їй, як під землю впали, дві найкращі курки: Пуганка й Сивулька, одна з них несла по два рази два покладки на тиждень, покладки — як божа днина, покладки з двома жовтками, й була її скарбона. Вони самі не їли покладків, де ховалося по два жовтки, не годилося... а дівчині Санді теж "не ялося" таке... тож вона їх несла межи панів і жидів і складала сотик до сотичка за них, доки не зробилися з того папірці. Одягатися вона хоч і любила гарно, вона ж була "полька" і не носила ніколи опинок... і кирпи ... се все ноша "Іванів", [2] але забагато не любила й на "верхи" виказувати грошей. Павло й не вимагав для себе більше, як треба, вдоволявся одним-двома кожухами, сердаками, що вона давала, і вона час од часу все-таки по "капочці" відносила до міста, до великої міської щадниці, вдаючи з себе дома або хору, що мусить іти сама до аптекаря, або знов лиш так просто її "витягало" заглянути до великого костьолу, де вигравали органи й голосили польські дзвони. Так вона й сим разом іде до міста до щадниці.

Дві години від ріки Серету на Буковині лежить село Д. Його рівні поля пригадували б степ, якби не те, що місцями вони западають, мов знеохочені своїм положенням, творячи плиткі невеликі кітли, і якби не той великий ліс, що тягнеться по західній стороні села і творить зелений мур поперек широкої площини, щоб обмежити її розмах. Пишний, майже безмежний великан, неначе у вандрівці, задержався ось тут та задумався над тихими полями, а недалеко нього, почувши за собою зеленого опікуна, попіднімалися сільські хати. Тут... і там... і там — розкинулося село. Ліс панський. Власність приватна. Тонкі ніжні берези поперепліталися з поважними дубами і ясними літніми ночами блистять, мов у срібло одягнені, їх листя дрижить неспокійно, а граціозні, легко повигинані пні приманюють до себе ніжністю та білістю, мов русалки. Окрім сього великана, підіймається з піль ще кілька малих лісових оаз. Зовсім самостійно, мов жменею кинені або як висунені з глибини зеленого великана окремі колонії — так стоять вони, розділені нивами, самітно і глядять гордо на збіжжя, що хвилюють навкруги них. Вузенькі, майже невидні стежки в'ються між золотистою пшеницею та шовково шелестячою кукурудзою і ховаються незамітно в ті ліски... Саме тепер зима. Мешканці тих хатин, що звернені лицем до рівнини, дивляться взимі в сумну, одностайну картину. Нічого — крім білого простору, що розливається далеко, як лиш око засягне. А там уже небес дотикається і никне. Горстка хаток, що відбігла від великого лісу і властивого села глибше в поля і що стоїть ось тут, розділена лиш садками від себе,— та горстка має той одностайний блідий вид рік-річно. Та, мабуть, мила їй ота широка просторінь. На ній розбігаються думки свобідно... а горе, коли розсадить уже грудь людську до крайності,— гуляє й колишеться враз із пишним колоссям збіжжя навперейми... Коло відокремленої громадки хатин, мов коло своєї служби, стоїть і малий панський дворик із величезним садом, неначе зі штивним [2] чорно-білим треном, і понурився також в одностайну картину. Мешканці дрібних хатин,—се постійні робітники в "бояра", і коли інші селяни виходили рік-річно гуртом на роботу в Молдаву, потративши вибрані гроші вперед у марний спосіб, шукали і шукають вони зарібку в межах своєї землі. І не було їм з тим лихо. Так, приміром, має хата заможного ґазди Василя Чоп'яка, якого жінка Докія служила довгі літа у дворі, інший вигляд, як інші сільські хати, особливо ж як хати тих газдів і ґаздинь, що шукали зарібку й щастя в Молдаві. Вона має ясні й чисті вікна, невеличкий сад із шляхетними овочами, в зільнику такі ж самі цвіти, а в хаті всюди взірцева чистота й лад. Під вікном у старомоднім комоді, улюбленій меблі Докії, випрошеній у пані, і в такій самій ще зовсім гарній шафі тримає Докія неабиякі святочні спідниці свої і чорні дорогі сердаки свого мужа і своєї доньки. По стінах висять образи іншого походження, ярмаркового. Вона не віддавалася пустим мріям і спокусам про золоті гори десь там у Молдавах та інших чужих краях, а знала працювати в границях своєї батьківщини. Одним словом, Докія тішилася великим поважанням у цілім селі. І в дворі її поважали. Хоч її чоловік Василь великий пияк, хоч і не один мішок найкращого жита або пшениці мандрував до Мендля, отуди на Гоппляц [3] вона все-таки вміла своєю працьовитістю, своїм розумом і витривалістю, своїм невтомним трудом усе лихо направити і ґаздівство так вести, що дома панував добробут і довгів не було в них майже ніяких. У дворі навчилася вона й бачила не одно; навчилася кращого ладу і тоншого способу ґаздування, і наслідки того кидалися кожному в очі, хто лише вступав у її гарне обійстя. Але Докія не була щаслива.

Комедія в 5 діях ДІЄВІ ЛЮДЕ Мартин Боруля — багатий шляхтич, чиншовик. Палажка — його жінка. Марися — їх дочка. Степан — син їх, канцелярист земського суду. Гервасій Гуляницький—багатий шляхтич, чиншовик. Микола — його син, парубок. Націєвський — регістратор з ратуші. Трандалєв — повірений. Протасій Пеньонжка, Матвій Дульський чиншовики. Омелько, Трохим наймити Борулі. Гості. ДІЯ ПЕРША Кімната в хаті Мартина Борулі. Двері прямо і другі з правого боку. Грубка з лежанкою. Дерев'яні стільці, канапка і стіл, покритий білою скатеркою. ЯВА І За столом сидять Трандалєв, а з бокових дверей виходить Боруля з бумагою в руках. Боруля. Нате, читайте! (Дає бумагу). Читайте відціля. Трандалєв (чита). По выслушании всех вышеизложенных обстоятельств и на основании представленных документов Дворянское депутатское собрание определяет: Мартына, Геннадиева сына, внука Матвея Карлова, правнука Гервасия Протасьева, Борулю з сыном Степаном, согласно 61 ст[атьи] IX тома Свода законов о состояниях, издания 1857 года сопричислить к дворянскому его роду, признанно йому в дворянском достоинстве, по определению сего собрания, состоявшемуся 14 декабря 1801 года, со внесением во 2-ю часть дворянской родословной книги и дело сие с копиями, как настоящего определения, так равно и определения от 14-го декабря 1801 года представить на утверждение в Правительствующий Сенат, по Департаменту Герольдии. Мартин. О!.. Виходить, я — не бидло і .син мій — не теля!.. І щоб після цього Мартин Боруля, уродзоний шляхтич, записаний во 2-ю часть дворянської родословної книги, подарував якому-небудь приймаку Красовському свою обіду? Та скоріще у мене на лисині виросте таке волосся, як у їжака, ніж я йому подарую. Трандалєв. Так, виходить, візьмемо на апеляцію? Мартин (б'є кулаком по столу). На апеляцію! Безпремінно на апеляцію! Що то за суд такий, що признав обіду обоюдною?.. Я вас питаю: яка тут обоюдна обіда? Він каже на мене — бидло, а я мовчи? Він кричить на сина, на чиновника земського суда — теля, а я мовчи? Мовчи, коли дворянина так лають? То що ж би я був тоді за дворянин? Ну, і

Ви були коли-небудь на річці на Осколі, що тече Харківщиною нашою аж у річку Північний Донець? Не були? Побувайте! ...За славним містом Енськом Оскіл тече повз радгосп, і радгоспівський садок, як то кажуть, купається в річці. Заплава річки Осколу, де він у цьому місці розбивається на кілька нешироких рукавів, заросла густими очеретами, кугою, верболозом і густою, зеленою соковитою травою. Як увійдеш, картуза не видко! Шумить заплава в травні та в червні... Поміж очеретами та верболозом сила-силенна невеличких озеречок, вкритих густою зеленою ряскою, лататтям з жовтогарячими квітками-горнятами на довжелезних зелених батогах! А скільки там водяних лілей! Озеречка ті з'єднуються одне з одним вузенькими єриками, такими вузькими, що ледь-ледь можна ними пропхнутися на невеличких човниках-довбанках з одного озеречка до іншого. у Дівчатка, було, як сядуть на човника та як поїдуть по тих озеречках та по заводях, — цілий човник водяних лілей понаривають і їдуть додому всі в білих вінках, і човник їхній уже не човник, а ніби величезна довгаста біла квітка річкою пливе...

Подається російською мовою! НИКТО НЕ ЗАБЫТ, НИЧТО НЕ ЗАБЫТО. Воспоминания По утрам обычно мать будила меня ласковым голосом, прикасаясь к плечу. В этот раз подняла рывком и поставила на ноги. Я никак не мог проснуться, ноги подгибались, но она вновь ставила меня, что-то бессвязно и ласково говорила со слезами в голосе. Руки у нее тряслись, и ей никак не удавалось натянуть на мою вялую руку рукав вельветовой тужурки. В комнате тускло горела керосиновая лампа. Громыхали сапоги, раздавались грубые нетерпеливые голоса. Я уловил оружейный запах, который любой мальчишка смог бы определить после трех с половиной лет оккупации. За окнами еще было черно, и я никак не мог понять, кто пожаловал к нам в такую рань.